РУМУНИ ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ

Румунська спільнота в Україні – це корінна етнічна група, яка успадкувала та передала наступним поколінням різноманітну та дуже багату нематеріальну культурну спадщину. Румуни в Чернівецькій області проживають переважно в нинішньому Чернівецькому районі – колишніх районах Герца, Глибока, Сторожинець та Новоселиця, а також в адміністративному центрі області. Територія, населена румунами, включає такі історичні райони, як Буковина, Герцаївщина та північна Бессарабія. Останній перепис населення 2001 року зафіксував проживання  114.555 осіб, які заявили себе румунами,  або 12,5% населення регіону, а також 67.225 осіб, які заявили себе молдаванами. Загалом, румуномовна громада Чернівецької області складає приблизно 20% населення.

Наразі в Чернівецькій області є школи з викладанням румунською мовою у понад 50 селах, є 2 тижневики, що виходять румунською мовою (“Monitorul bucovinean” та “Gazeta de Herța”), радіоканали, інформаційні агентства. Існує також кафедра румунської мови при Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. Також на території регіону існує понад 20 асоціацій румунської культури, які мають на меті зберегти мовну та етнічну ідентичність румунської громади. Головною асоціацією є Товариство румунської культури та літератури в Буковині “Міхай Емінеску” в Чернівецькій області, координатором якої є Василь Бику.

Нематеріальна культурна спадщина румунської громади в Чернівецькій області представлена ​​традиціями, звичаями, фольклором, добре збереженим у сільській місцевості, міфами та легендами, які передаються з покоління в покоління. Румунська етнічна меншина переважно православна, а традиції цієї громади тісно пов’язані з християнськими святами.

Різдвяні традиції

Румуни в Чернівецькій області зберегли традиції та свята, пов’язані із Різдвом Христовим. Перелік різдвяних звичаїв включає організацію народних гулянь, репетицію колядок, приготування народного костюма, ритуал забою свині, організацію різдвяної трапези, прийом колядників. Звичайно, традиції на цьому не припиняються, вони тривають аж до переходу на новий календарний рік: плугушор (аналог щедрування), танці “коників”, “ведмедів” та “кози”.

У Святвечір зрізають або купують ялинку , та регулюють її відповідно до висоти будинку. Увечері ялинку прикрашають, це заняття, у якому бере участь вся сім’я, під ритм колядок. Деякі застосовують цукерки в якості прикрас для ялинки, а інші відмовилися від цього звичаю. Незалежно від уподобань, одне можна сказати точно: ялинку прикрашають різдвяними іграшками та чудово освітленими інсталяціями. Під ялинкою кладуть подарунки, які відкриваються тільки на наступний день.

Ще є села в Чернівецькій області, де діти одягаються у народні костюми та ходять групами колядувати. Вони отримують від господарів яблука, горіхи, булочки, тістечка або, найчастіше – гроші. Колядки з Буковини старі, вивчені та передані усно з покоління в покоління. Одна з найпоширеніших колядок, яку часто співають діти: 

“Ми пішли колядувати / Господа, Господа, возвишати! / Коли бояр немає вдома. / Господа, Господа, возвишати! // Вони пішли на полювання / Господа, Господа, возвишати!  / Полювати на оленів. / Господа, Господа, возвишати!  // Оленя не вполювали / Господа, Господа, возвишати!  / Вполювали зайчика / Господа, Господа, возвишати!  / Щоб зробити з його хутра / Господа, Господа, возвишати!  / Прекрасний одяг для Господа. / Господа, Господа, возвишати!”

Новорічні традиції (на Св. Василя)

З наближенням Нового року практикується плугушор (ходіння з плугом) та уратура (віншування, щедрування). Хлопці переодягаються в таких персонажів, як ведмідь, коза, лікарь, поліція, циган тощо. Цю групу очолює “командир” – гарний і чесний юнак, гідний довіри села.

Масковані діляться на дві категорії: красиві і потворні. Перша категорія втілює таких персонажів, як жандарми, генерали, міністри, іроди тощо. Їхні костюми виготовлені з військової форми, поверх якої накладені різні бахроми, погони та декоративні смужки. Вони виконують танці та наслідують колишніх австрійських чи російських військових сановників. Потворних представляють баби, діди, лікарі, відьми, купці тощо. Вони носять маски, що характеризують їх особливості. Ці різдвяні звичаї на Буковині, у Герці та на півночі Бессарабії досі суворо дотримуються в деяких районах.

Фестиваль Маланки в Красноїльську

13-14 січня, на свято Св. Василя Великого за юліанським календарем, в смт. Красноїльськ проходить фестиваль Маланки – найяскравіше народне дійство румунів на півночі Буковини.

Традиційно святкування розпочинається ввечері 13 січня, близько 18.00 і триває всю ніч. 14 січня (Новий рік за старим стилем) учасники збираються у центрі містечка, де проходить парад маланкарів.

У радянський період святкування Маланки було заборонено. Але традиція сильніша за будь які заборони. Хлопці, які здавали кров отримували додатковий вихідний, який використовували для того, щоб надіти маску і взяти участь в Маланці. На маланкарів “полювали” правоохоронці та “народні месники”. Юнаків могли затримати за порушення громадського порядку та засудити до 15 діб ув’язнення.

У Маланки з Красноїльська є кілька героїв – Баба і Дід, Король і Королева, Ведмідь і Циган. У кожному з 5 хуторів є своя Маланка, яка співає і танцює в кожному подвір’ї. Вона гуляє з вечора до полудня з добрими побажаннями на цілий рік.

Великодні традиції та звичаї

Святкування Великодня має специфічні традиції, що випливають із народної духовності щоб ритуалізувати цей момент найбільш урочистим і значущим чином. Звичаї Великодня починаються в неділю перед Вербною Неділею, яка віщує наближення великого свята, і тривають до тижня після Великодня, а деякі традиції продовжуються аж до Вознесіння Господнього.

Під час Страсного (або Великого) тижня вважається, що якщо хтось помре, його душа потрапляє в пекло, бо небо в цей період закривається. Цей тиждень люди дотримуються суворого посту. Вівторок Великого тижня також називають Сухим (висушеним) вівторком, якого дотримуються щоб не було головного болю і щоб у корів не пропало молоко.

Вважається, що попіл, яким розпалюють вогонь у Великодню середу, як насправді весь цей тиждень, корисний для городу.

У Великий четвер, Страсний четвер або Чорний четвер вважається, що мертві приходять до своїх старих будинків і залишаються до Великої неділі (П’ятидесятниці). Цей день дотримується  як свято, відповідно, в цей день не перуть одяг, а якщо квочка почне висиджувати яйця в цей день, то вилупляться тільки півні. Також в цей день дають милостиню соколу, щоб влітку він не їв курей. Вважається, що той, хто спить у Великий четвер, буде ледачий цілий рік.

На Буковині, починаючи від Великого четверга, жінки не прядуть аж до Іспасу (Вознесіння). У цей день кожен член сім’ї має посадити дерево, бо вважається що саме в цей день вони найкраще приживляються. Увечері вважається, що не варто пропускати Велику денну службу (Денія). Вважається, що той, хто постить від Великого четверга до Великодня, буде знати за три дні наперед коли він помре.

Також в цей день яйця фарбують в червоний колір. Вважається, що якщо хтось помре в селі у Великий четвер, яйця не виходять красивими та гарно забарвленими.

Страсна п’ятниця суворо дотримується, особливо проти опіків (щоб цілий рік не було опіків). В цей день нічого не печуть і нічого не сіють. У Велику суботу, якщо хтось помирає, то вважається що ця людина залишається ні з мертвими, ні з живими. Також, хто впаде по дорозі до церкви на службу Воскресіння, буде мати великі проблеми в той рік. Також у ніч Воскресіння вважається, що відкриваються ворота Неба, і те, що людина попросить, Бог то їй дасть.

На світанку в неділю, румунські християни виходять на подвір’я церкви, стають у коло, несучи запалені свічки в руках, чекаючи священика, який повинен освятити та благословити харчі у великодньому кошику. Перед кожним господарем має бути такий кошик, згідно з порядком предків.

У кошик, накритий тканою серветкою з традиційним візерунком, кладуть пасху, шинку, сир, червоні яйця та писанки, копчену рибу, буряк з хроном та тістечка. Після освячення цього великоднього кошика великодній ритуал продовжується в родині. Вміст кошика відрізняється від села до села.

Коли румуни повертаються додому, усі члени родини, які прийшли з Воскресіння, обмиваються у мисці з прісною водою, що містить червоне яйце та монету. Яйце кладеться для того, щоб усі були такими ж червоними і здоровими, як яйце, а гроші – щоб всі були такими багатими та чистими як срібло. Після цього необхідно скуштувати перш за все великодню анафору, яку принесли в освяченому священиком кошику, потім всі сідають за стіл і куштують всі страви.

Особливо в давні часи, але навіть сьогодні, деякі сім’ї приходять із Воскресіння з непогашеною свічкою і обходять будинок щоб прогнати лукавого. Цокаючись яйцями, кажуть, чий не розіб’ється – той проживе довше. Кажуть також, що якщо ви зберігаєте освячене на Великдень червоне яйце сорок днів, не розбивши його, це вірна ознака того, що ви удачлива людина.

Колись давно на Великдень кожен мав бити в дзвони та особисто бити в таку (підвішена дерев’яна дощечка, по якій б’ють дерев’яними молотками) бо  – це знак апостольства та поширення через нього звістки про Воскресіння. Дитяча прогулянка за червоними яйцями є продовженням і трансформацією старої традиції, коли сини йшли до своїх батьків, онуки до бабусь і дідусів, а похресники – до хрещених батьків з паскою та яйцями, зустрічаючись і сидячи з ними за столом, особливо у другий та третій день Великодня.

Цокання яєць, як загальна традиція, триває протягом Світлого тижня до Іспаса та П’ятидесятниці. Під час Світлого тижня вважається, що небо відкрите, і кожен, хто помирає, щасливий, тому що без суду потрапляє прямо в Рай, сидячи праворуч від Господа.

Клака – етнічний звичай

Румунський етнічний звичай, який частково зберігся на півночі Буковини, – клака. Це подія, за допомогою якої жителі села допомагають один одному у господарських справах. У минулому цей звичай мав не лише економічну складову, але був й важливим елементом соціалізації. За звичаєм, клакери, як називають людей, які приходять на допомогу по господарству або в полі, приходять одягнені в народний одяг, як це робили їхні пращури. У Чернівецькій області клака збереглася на роботах по заливанню фундаменту будинку чи збирання сіна для тварин. Закусками, їжею, яка винагороджує зусилля працівників, займаються жінки, які приходять з кошиками, наповненими традиційними смаколиками. Вік не є обмеженням, коли мова йде про участь у клаці. Клака, старий буковинський звичай, який здійснюється за допомогою колективної роботи серед членів громади, має глибоке історичне коріння. У минулому ці заходи були організовані, щоб допомогти людині або по господарству, або під час польових робіт. Також клаки були способом спілкування, обміну враженнями про різні ситуації. Часто після клаки господарі привозили кількох музикантів із села і організовували танці. У минулому молоді люди могли вперше зустрітися саме на клаці, створюючи потім і родинні зв’язки.

Традиції храмового свята в селі (Храм села)

Особливе місце в спектрі традицій румунів з півночі Буковини займає Храм села. Храм села – це свято зі старовинною традицією, яке щороку відзначається з великою пишністю. Храм села святкують у більшості населених пунктах Чернівецької області раз на рік, дотримуючись певних традицій та звичаїв. Друзі, родичі, сусіди з інших сіл приїжджають на свято в результаті добрих стосунків між селами. За кілька днів до свята господині приводять будинок у порядок, побілюють його, прибирають, готують запаси їжі для місцевого свята. На Храмове свято люди йдуть на Святу Літургію. Храм села, як культурний феномен, є частиною традиції гостинності, хоча має православне походження. Храм села припадає на річницю освячення місцевої церкви. Це свято було відмічене як незмінна риса румунів протягом останніх століть. У цей день хлопці організовують народні гуляння і танці, запрошуючи відомих музик. Усі жителі села та гості приходять на гуляння, вони тут зустрічаються, спілкуються, запрошуються на бенкет тощо.

Весільні традиції та звичаї

Зустрічаємо безліч весільних звичаїв, традицій та забобонів. У випадку румунів півночі Буковини – деякі мають автентичний характер, інші – запозичення від інших народів. Весілля в румунів передбачає багато помпезності та веселощів, а весільні традиції та звичаї в цих випадках були і будуть незамінними. За традицією, вінчальні батьки купують свічки, а також оплачують релігійну службу в церкві. З іншого боку, наречений відповідає за покупку букетів для нареченої. У день весілля наречений, а слідом за ним поважні дружби та їх процесія, йдуть до хати батьків, щоб забрати їх на весілля, вирушаючи разом до нареченої.

Приготування нареченої – найемоційніший момент усієї церемонії. Приготуванням зазвичай займаються вінчальна мати та подружки нареченої.

Після приготування нареченої, весільні гості розпочинають танці на подвір’ї будинку. Крадіжка нареченої – чи не найочікуваніший і найгумористичний момент весільного вечора. Це пов’язано із завданнями, які повинен виконувати наречений, коли викуповує наречену.

Зняття фати нареченої належить до обов’язків вінчальної матері, яка замінить фату хусткою, що означає перехід нареченої від статусу дівчини до заміжньої жінки. Фату причеплять у волосся незаміжньої дівчини, найчастіше тієї, яка впіймає весільний букет.

У Чернівецькій області також зберігся звичай “Первинного шляху”, коли деяких гостей запрошують прийти на велику вечерю на наступний день після весілля. На Герцаївщині румуни зберегли звичку маскувати батьків молодят і вінчальних батьків. Маскують їх гості, одягаючи у комічний одяг, але тільки на другий день весілля. Також збереглася традиція “вручення” торта хресним і нареченій. Ці звичаї супроводжуються специфічними вигуками, довгими румунськими танцями, що представляють церемонію подяки гостей за запрошення на весілля.

Звичай купання дитини після хрещення

Таїнство хрещення – один з найважливіших моментів у житті румунської етнічної групи. За традицією, на наступний день після того, як дитину охрестили, хрещена мати повинна йти додому до немовляти, щоб купати його у ванні з водою, грошима, сріблом, пухом та багато іншого – все це приносить здоров’я дитині та удачу. Хрещена мати повинна підготувати одяг для немовляти. Хрещену свічку слід запалити протягом усього заходу, а воду, що залишилася у ванні, слід вилити біля коріння дерева. Крім цього хрещена мати повинна приготувати гілочку базиліка, за допомогою якої розспівують малюка біля очей, вух, рота, на руках, грудях, ногах і голові. У ванну часто кладуть гроші, ключі від автомобіля, квіти, дзеркало, ручку та інші речі, що представляють різні професії майбутнього, бажані здібності чи статки. Відразу після цієї події на перекинутій ванні сідає жінка. Кажуть, що та, яку на ній помістять, буде мати красивих і здорових дітей.

Ця подія носить сімейний характер і не має нічого спільного з іншими церковними практиками. Це момент коли вся родина збирається, щоб принести добрі побажання малюкові та батькам. За церковними традиціями, купання дитини після хрещення є язичницьким звичаєм. Незважаючи на ці обставини, це стало справжньою традицією, яка ретельно планується, починаючи від предметів, які поміщені у ванну, до завдань, які хрещена мати має виконати під час цієї події.

Легенда про дуб Штефана Великого з Козмінського Лісу

У Чернівецькій області є Козмінський Ліс, де Штефан Великий 26 жовтня 1497 року зіткнувся і знищив армію польських феодалів на чолі з королем Польщі Яном I Ольбрахтом. Тоді, зіткнувшись з претензіями Польщі на сюзеренітет, Штефан Великий здобув одну зі своїх найславетніших перемог.

У зв’язку з цією гучною перемогою Штефана Великого, в місці, де відбулася битва, існує легенда, пов’язана з дубом, який, як кажуть, був свідком цієї події. Після перемоги Штефан, старий, хворий і втомлений, відпочивав в тіні цього дерева. Дуб існує і сьогодні. Щоб обійняти цей дуб потрібно троє людей.

Інша версія легенди говорить, що в цій битві молдавани вирубували дерева з Козмінського Лісу, які вони потім повалили серед ворожих лицарів, щоб розділити польське військо на невеликі групи і не залишити місця для просування кінноти. Замість того, щоб використовувати свої списи та мечі, щоб розбити армію селян, багато з яких не мали навіть обладунків, польські лицарі опинилися в оточенні зрубаних дерев.

Після битви при Козмінському Лісі, Штефан Великий наказав запрягти 10.000 польських бранців і заставити їх зорати та посіяти жолуді на місці, де сьогодні знаходиться Червона Діброва (Думбрава-Рошіє). Тут виник новий дубовий ліс. Кажуть, що з посіяних поляками дубів до наших днів залишився лише один, який місцеві називають дубом Штефана Великого.

Дуб Штефана Великого з Козмінського Лісу – це місце священної пам’яті та великої перемоги воїнів хороброго воєводи. Сюди щороку у другий день Великодня румуни з Чернівців разом з священиками приходять і здійснюють християнську службу, окроплюючи святою водою хрест пам’яті та старий дуб. Одягнені у народні костюми, з прапорами, румуни збираються та співають пісні чи декламують вірші, головною темою яких є Штефан Великий.

Легенда Мерцішора

Одним з найважливіших культурних фестивалів румунської громади в Чернівецькій області є “Фестиваль Мерцішора”, організований Товариством румунської культури та літератури на Буковині “Міхай Емінеску” у Чернівецькій області. Протягом березня, на півночі Буковини відбуваються десятки культурних заходів присвячених Дню Мерцішора. Діти роблять мерцішори разом зі своїми батьками, бабусями і дідусями, вчителями і носять їх на грудях, у деяких районах аж до дня Вербної неділі, коли вони вішають їх на розквітле дерево.

Легенда свідчить, що одного разу Сонце спустилося в село на гуляння, прийнявши образ парубка. Дракон побачив його і викрав із натовпу, замкнувши в темниці. Після цього перестали співати пташки, діти забули, що таке радість та сміх і весь світ поринув у печаль. Ніхто не наважився боротися з Драконом, але якогось дня, один дужий парубок вирішив піти рятувати Сонце. Багато землян вели його і робили все можливе, щоб допомогти йому перемогти Дракона і звільнити Сонце. Його подорож тривала три сезони: літо, осінь і зима. Він знайшов замок Дракона і вони почали битися. Вони боролися один проти одного цілими днями, допоки парубок не вбив Дракона. Ослаблений і поранений, юнак випустив Сонце з темниці на волю. Сонце піднялося на небо, даруючи радість всьому світу. Природа відродилася, люди зраділи, але хоробрий юнак не встиг побачити весну. Тепла кров з його ран потекла на сніг. Коли він розтанув, піднялися білі квіти, проліски, вісники весни. Навіть остання крапля крові парубка стекла на недоторканий сніг.

З того часу у перший день весни, молодь плете дві китиці: одну білу, а іншу червону. Вони дарують їх коханим дівчатам або своїм близьким. Червоний означає любов до всього прекрасного та нагадує колір крові хороброго юнака. Білий колір символізує здоров’я та чистоту підсніжника – першої квітки весни.

Мерцішор кріплять на одяг зазвичай до сходу сонця. Сьогодні його дарують переважно дітям, дівчатам та жінкам для захисту їхньої ніжності та чутливості. Після кількох днів носіння мерцішора, його знімають і прив’язують до плодового дерева, щоб той вродив багато плодів.

Румунський фольклор з Чернівецької області

На щастя, етнічні румуни зберегли низку елементів автентичного фольклору. Однак деякі аспекти цієї нематеріальної культурної спадщини були модернізовані або втратили зв’язок з історичними витоками. Незважаючи на цей факт, у Чернівецькій області є десятки культурних осередків де відбуваються народні заходи. У долині річки Сірет діють такі етнофольклорні групи, як “Ізвораш” з Ропчі, “Мугурєл” з Нижніх Петрівців, на півночі Бессарабії – ансамбль “Церенкуца” з Маршинців, у колишньому Герцаївському районі – оркестр “Валя Прутулуй” з Горбови, фольклорний колектив “Проботєшть” та багато інших. Крім елементів фольклору, що зустрічаються в Румунії, на півночі Буковини є досить поширені пісні трауру та смутку, що з’явилися в контексті депортацій, війни та злочинів скоєних комуністичним режимом.

В долині річки Сірет, у селі Ропча на півночі Буковини, етнофольклорний ансамбль “Ізвораш” вже 40 років проводить прекрасну художню діяльність. Художній керівник цього етнофольклорного ансамблю – Вікторія Костинян, почесний працівник культури в Україні, виконавиця румунської народної музики з півночі Буковини, яка координує діяльність ансамблю з моменту його заснування. Ансамбль “Ізвораш” базується на автентичних творах та костюмах, на місцевому таланті та артистизмі.

“Перш за все ми прагнемо представити автентичний фольклор та костюм з Буковини, особливо з місцевостей долини річки Сірет. У нас є автентичний буковинський репертуар, з традиційними піснями: дойнами, піснями радості, піснями відчуження. Є пісні, які є частиною мого репертуару та репертуару ансамблю. Ми спираємось переважно на пісні, зібрані на півночі Буковини. Що означає справжня пісня? Ми співаємо пісні так, як їх почули, як то кажуть, «у своїй же народній сорочці». Ми часто зустрічаємо пісню з різними мелодіями, тобто одним і тим же віршем і кількома варіантами мелодії. У нас також є оброблені пісні. Багато пісень, які ми знаходимо, не мають мелодії, ні початку, ні кінця. З цієї причини нам доводиться обробляти деякі пісні щоб їх зберегти”, – сказала Вікторія Костинян.

Етнофольклорний ансамбль “Ізвораш” з Ропчі був заснований у 1982 році і став зразковим колективом у Чернівецькій області. Вікторія Костинян мала на меті зібрати дітей, закоханих у народну музику, фольклор, національний костюм. Далі йшов процес збору старих пісень з цього району. На додаток до етнофольклорного ансамблю “Ізвораш”, Вікторія Костінеан створила музей, де зберігається історія села Ропча та буковинських румунів з цього куточка світу.

“Співає зозуля на Буковині” – відома пісня, яка народилася у місцевості на півночі Буковини

Кожна місцевість на півночі Буковини породила більш чи менш важливих особистостей. Село Багринівка пишається сімейною династією Мандичевських, відомою на Буковині, а також у світі завдяки внеску її представників у збереження та популяризацію румунської мови, культури, а також віри предків. Пісня “Співає зозуля, трясця їй, аж лунає в Буковині (Cântă cucul bată-l vina, de răsună-n Bucovina)” відома сьогодні у всій Румунії, але мало хто знає, що автором цієї пісні є Костянтин Мандичевський з Багринівки Чернівецької області.

Усередині школи в Багринівці, Михайло і Володимир Акатріні (батько і син) відкрили музей, присвячений родині Мандичевських, де вони експонували значну частину документів і робіт, знайдених досі. Біля входу до музею лунає пісня “Співає зозуля на Буковині (Cântă cucu-n Bucovina)” – відома пісня, яка, на думку деяких істориків, була складена в Багринівці, поблизу українсько-румунського кордону.

Михайло і Володимир Акатріні стверджують, що мало хто знає, що великий ерудит з Буковини, Костянтин Мандичевський, є автором текстів відомої пісні “Співає зозуля на Буковині”, написаної 1904 року на мелодію буковинської пісні, адаптованої на прохання політичних та культурних діячів Спіру Харет та Ніколає Йорга. Пісню виконував роками популярний рапсодист Васілє Мучя, який відкрив її в селі Корчівці Сторожинецького району на півночі Буковини в 1943 році, але вперше її записав Грігорє Лєшє.

Це більше ніж дойна, це сторінка румунської долі, яка посилається на епізод з історії народу початку 20-го століття. Оригінальні вірші Мандичевського були перенесені на мелодію буковинської жалобної пісні. Цей буковинський ерудит був одним з організаторів урочистостей, присвячених 400-річчю від дня смерті Штефана Великого в Путні 1904 року.

Пісня прижилася і була перейнята румунами з навколишніх сіл як народна пісня. Кожен народний рапсодист, який її співав, додавав рядки, змінював їх. Її походження вже було втрачено, коли до цієї пісні добрався Васілє Мучя, народний музикант, який блискуче виконав її. Уривок з Варіанта пісні “Співає зозуля на Буковині”, запропонована виконавцем Васілє Мучя: “Співає зозуля, трясця їй,/ Аж лунає в Буковині/ Співає зозуля, трясця їй,/ Аж лунає в Буковині// Співає зозуля на ялицях/ Чути аж у Чернівцях/ Співає зозуля на ялицях/ Чути аж у Чернівцях// Буковино, квітучі лани/ Куди ділись твої сини?/ Буковино, квітучі лани/ Куди ділись твої сини?// Вони пішли в інші краї/ Але на весні обіцяли прийти/ Вони пішли в інші краї/ Але на весні обіцяли прийти.

Культурні події румунської громади

Товариства румунської культури в Чернівецькій області проводять низку заходів, які стали традиційними. Згадуємо, насамперед, фестиваль “Білі квіти – Florile dalbe”, присвячений зимовим святам (кінець грудня), “Наша румунська мова” (31 серпня) – захід, присвячений Дню румунської мови як рідної, фестиваль “Мерцішор”. Також проводяться народні фестивалі (“У саду з багатьма квітами – În grădina cu flori multe”, “Дойна весни”), літературні конкурси (“Іліє Мотрєску”, “Грігоре Бостан”, ”Вирушив Лучафер”) та інші. 

Особливе місце в новітніх культурних традиціях етнічних румунів займають Дні “Міхай Емінеску”. 15 січня (день народження румунського національного поета, який деякий час жив у Чернівцях) та 15 червня (у день смерті Емінеску) відбуваються культурні заходи, покладання квітів біля пам’ятника письменнику, дебати, круглі столи, концерти, презентації книги.

Фестиваль “День врожаю” у Волоці

Уже кілька років у Волоці у вересні відбувається святкування “Дня врожаю”. Проводиться захід у середині осені, коли житель села бачить плоди своєї праці. Цей захід викликає інтерес у всіх: від малого до великого. Наприклад, учні школи змагаються, в якому класі приготують найкрасивіший осінній вінок з плодів поля та садів. Усі учні Волоцької середньої школи беруть участь в організації виставки з подарунками осені, зазвичай за підтримки батьків та педагогічного колективу. Також влаштовується ярмарок, де продають їжу, солодощі та безалкогольні напої. Святкування зазвичай починається з благословення священика.

Село Волока на Дерелуї відоме своїми гостинними людьми, прекрасними костюмами та багатьма талантами. У Волоці не може бути свята без виступів артистів-аматорів. Народні таланти з Волоки дають можливість заявити про себе на сцені маленьким артистам-аматорам із Грушівки та Валя Кузьміна, сіл, що входять до цієї громади.

Театральний етнофольклорний фестиваль “Від Різдва до Йордану” та танець “коників”

Важливою міжнаціональною подією у Чернівцях є театральний етнофольклорний фестиваль “Від Різдва до Йордану”. Великим відкриттям цього фестивалю за останні роки стали “Коники” з Куликівки, які були серед переможців цього конкурсу. Фестиваль проходить в Обласному музеї народної архітектури та побуту у Чернівцях і щороку збирає різноманітну аудиторію, а також етнофольклорні колективи з усіх куточків Чернівецької області. Фестиваль має на меті зберегти народні традиції північної Буковини та інших районів, які складають нинішню Чернівецьку область. “Коники” з Куликівки – це група, яка зберігає традицію “коників” під час новорічних свят, поряд з багатьма іншими групами в регіоні.

Коники зустрічаються в більшості сіл на Буковині і вражають своєю пишністю та елегантністю. Танець коників має особливе значення для жителів села, будучи одним з найкрасивіших танців. Молоді люди, які формують групи коників, дуже хороші танцюристи, проявляючи через танець динамічність та життєву силу молодості. Танець коників висвітлює кураж і хоробрість, мужність тих, хто пішов захищати кордони своєї країни. Ті, хто носить костюм коня, обладнані кінськими головами, виготовленими з дерева, одягненими в білу тканину та інші декоративні елементи (дзеркала, мішуру, стрічки). Голова коня закріплена в дерев’яній підставці, як правило, виїмці, прорізаній посередині, покриті білою тканиною, поверх якої нанесені декоративні елементи. Коники – об’єднані в групи під керівництвом капітана. Гра цих молодих людей, які виконують танець коників, відбувається по схемі віч-на-віч, в черзі і по колу, під командою капітана, ніби нагадуючи нам про кавалерійську атаку.

Національний поет румунів Міхай Емінеску написав свій перший вірш у Чернівцях

Важливим елементом нематеріальної культури румунів з Чернівців є легенди та розповіді про навчання та діяльність Міхая Емінеску. Деякі факти відтворюються зі спогадів та архівів, інші – це легенди та припущення, які разом утворюють привабливу культурну картину. Не можна говорити про національного поета румунів Міхая Емінеску, не згадуючи про Чернівці. Тут його привів на навчання батько, Гєоргє Еміновіч. Тут він мав в якості вчителя і духовного батька Арона Пумнула. Саме після смерті Арона Пумнула запалилася поетична зірка Емінеску.

Арон Пумнул був для студента Емінеску більше, ніж вчитель. Кажуть, що вчений так любив Емінеску, що після смерті свого єдиного сина Іоана, він хотів усиновити поета. З 1865 року майбутній поет жив у свого наставника і мав обов’язок піклуватися про бібліотеку Пумнула, яку він, як вважається, знав і раніше. Будинок Арона Пумнула зберігся у Чернівцях, його планують відремонтувати. Цей будинок представляє важливий туристичний об’єкт для людей спраглих до культури.

Після смерті свого наставника Емінеску, глибоко вражений і зі сльозами на очах, пише вірш “Біля могили Пумнула”. Це був його перший вірш. Тут він не новачок, поезія виражає технічну віртуозність, яка передбачає тривалі вправи. Фактично, літературна критика вказує, що вірші “Якби я…” та “З -за кордону”, опубліковані пізніше, були написані до цієї поеми. Вірш з’явився у брошурі “Сльози чернівецьких старшокласників на могилі їх улюбленого вчителя Аруна Пумнула” 1866 року.